Переведення боргу за валютним кредитом

Загальні норми про договори переведення боргу

Про правові, облікові особливості операцій переведення боргу ми писали тут, тут.

Загальні положення щодо переведення боргу (заміни боржника у зобов'язанні) регламентуються ст. 520 — 524 ЦКУ. Згідно з ч. 1 ст. 520 ЦКУ, боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником (ч. 1 ст. 522 ЦКУ).

Мін’юст у своєму листі від 05.11.2004 р. №20-50-3658 зазначив, що згідно з нормами ЦКУ переведення боргу є нічим іншим, як заміною у зобов’язанні боржника іншою особою з відома кредитора, а не формою розрахунків.

Висновки для розглядуваної ситуації

З наведеного випливає, що заміна боржника у зобов’язанні не впливає на зміст зобов’язання, тобто, до нового боржника переходять усі обов’язки первинного боржника.

Це також означає, що якщо підприємство Б стало новим боржником за кредитним договором, воно має нести всі витрати, пов’язані з таким договором, включаючи фінансові витрати, курсові різниці. Тобто, до підприємства Б переходить обов’язок зі сплати як основного боргу за кредитом в іноземній валюті, так і борг за нарахованими відсотками, які на момент укладення боргу залишаються несплаченими. Хоча для уникнення непорозумінь в договорі переведення боргу слід чітко визначати про переведення всього боргу за кредитним договором, як за основною сумою кредиту, так і за нарахованими відсотками.

Що стосується нарахованих первісним боржником підприємством А курсових різниць, то в бухгалтерському обліку не відображається окрема заборгованість за курсовими різницями. Курсові різниці виникають внаслідок перерахунку заборгованості на субрахунках обліку основної заборгованості за кредитом і заборгованості за нарахованими відсотками. Ці заборгованості передаються від підприємства А до підприємства Б з перерахунком у гривні за офіційним курсом НБУ на дату передачі боргу. Таким чином, всі курсові різниці за наведеною заборгованістю відображаються в обліку первісного боржника підприємства А — включаються до складу його витрат чи доходів, залежно від того, від’ємна різниця чи додатна. Такі нараховані протягом всього часу дії кредитного договору курсові різниці окремо, повторимося, не передаються. Передається заборгованість, яка вже враховує всі нараховані раніше курсові різниці.

Після отримання заборгованості новий боржник підприємство Б буде в загальному порядку відображати курсові різниці, відображати нарахування відсотків, нести інші витрати за кредитним договором. 

Чи потрібно доводити ділову мету?

Поняття ділової мети стосується оподаткування і встановлене ПКУ.

Відповідно до пп. 14.1.231 ПКУ, розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Економічний ефект, зокрема, але не виключно, передбачає приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.

Для цілей оподаткування вважається, що операція, здійснена з нерезидентами, не має розумної економічної причини (ділової мети), якщо:

• головною ціллю або однією з головних цілей операції є несплата (неповна сплата) суми податків та/або зменшення обсягу оподатковуваного прибутку платника податків;
• у зіставних умовах особа не була б готова придбати (продати) такі товари, роботи (послуги), нематеріальні активи, інші предмети господарських операцій, відмінні від товарів, у непов’язаних осіб.

Цей підпункт застосовується для цілей ст. 39 ПКУ, в тому числі при доведенні обставин, що свідчать про відсутність ділової мети, у випадках, визначених пп. 140.5 ПКУ, які передбачають застосування відповідних положень ст. 39 ПКУ.

Трансфертне ціноутворення стосується операцій між резидентами і пов’язаними з ними особами нерезидентами, за умови, що між сторонами досягнуто відповідного обсягу операцій і резидент є платником податку на прибуток. 

Тобто, питання з доведенням ділової мети може постати, якщо підриємство А і Б пов’язані особи і одне з них є нерезидентом, а інше платником податку на прибуток, причому між сторонами досягнуто граничного обсягу операцій, наведеного в ст. 39 ПКУ.

В інших ситуаціях, за загальним правилом, доводити ділову мету не потрібно.

Але залежно від особливостей кожної конкретної ситуації можуть поставати інші подібні питання. Наприклад, підприємство Б може укласти такий договір без наявності згоди загальних зборів учасників, хоча законом чи статутом для подібних договорів згода може передбачатися тощо.

Тобто, подібні питання потрібно окремо з’ясовувати в кожній конкретній ситуації.