Металобрухт після списання ОЗ: чи виникає обов’язок подавати декларацію про відходи?

Загальне правило подання декларації про відходи

Декларація подається утворювачами або власниками відходів, діяльність яких призводить до утворення небезпечних відходів, а також власниками відходів, що не є небезпечними, якщо річний обсяг їх утворення перевищує 50 тонн (п. 2 Порядку №556).

Відповідно до п. 11 та п. 41 ст. 1 Закону №2320-IX «Про управління відходами»:

• власник відходів - фізична особа, юридична особа, яка утворює відходи або яка відповідно до закону володіє, користується і розпоряджається відходами;
• утворювач відходів - фізична особа, юридична особа, в результаті діяльності якої утворюються відходи, а також суб’єкти управління відходами, які здійснюють операції із сортування, змішування або інші операції, що призводять до зміни характеристик або складу відходів.

Отже, якщо виходити із буквального застосування цих норм, підприємство, у якого утворився металобрухт у обсязі 700 тонн, формально підпадає під критерії обов’язкового подання декларації, за умови що металобрухт визнається відходами. Адже порядок подання декларації не передбачає ніяких виключень щодо відходів, які передаються спеціальним організаціям на утилізацію чи переробку.

Особливості правового режиму металобрухту

Водночас правове регулювання металобрухту має спеціальний характер.

Відповідно до ст. 2 Закону про управління відходами відносини, пов’язані з управлінням відходами, що містять метали чи їх сплави, здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про металобрухт».

Металобрухт — непридатні для прямого використання вироби або частини виробів, які за рішенням власника втратили експлуатаційну цінність внаслідок фізичного або морального зносу і містять у собі чорні або кольорові метали чи їх сплави, а також вироби з металу, що мають непоправний брак, залишки чорних і кольорових металів і їх сплавів (ст. 1 Закону «Про металобрухт»).

Таким чином, законодавець прямо встановлює, що металобрухт підпадає під окремий, спеціальний режим правового регулювання, відмінний від загального режиму поводження з відходами.

Правова колізія після прийняття Закону про управління відходами

До набрання чинності Закону про управління відходами дія Закону№187/98-ВР «Про відходи» (втратив чинність) не поширювалася на відносини у сфері збирання, заготівлі та здійснення операцій з металобрухтом. Це означало, що металобрухт фактично був виведений зі сфери правового регулювання відходів і розглядався як окрема категорія — вторинна сировина.

Після прийняття Закону про управління відходами ситуація змінилася. Закон не містить прямого виключення металобрухту зі сфери відходів, однак водночас зберігає «відсилочну» норму до спеціального Закону «Про металобрухт». Це створює правову невизначеність щодо статусу металобрухту.

Відповідно до п. 8 розд. XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону про управління відходами КМУ мав протягом трьох місяців з дня опублікування підготувати та подати зміни до Закону України «Про металобрухт» для приведення його у відповідність із новим законодавством. Станом на сьогодні такі зміни не внесено.

У результаті склалася ситуація, коли норми загального і спеціального законодавства не узгоджені між собою, що призводить до різного тлумачення правового статусу металобрухту.

Економічна сутність металобрухту та підхід законодавства

Металобрухт за своєю економічною природою не відповідає класичному розумінню відходів. Він не підлягає захороненню або утилізації як непотрібний залишок виробництва, а використовується як ресурс у виробничому процесі після переробки. Металобрухт має ринкову вартість, є об’єктом купівлі-продажу та виступає як вторинна сировина.

Цей підхід відображено і в податковому законодавстві. Відповідно до п. 23 підрозд. 2 розд. ХХ Податкового кодексу України операції з постачання брухту чорних і кольорових металів тимчасово звільняються від оподаткування ПДВ. 

Металобрухт вже в тому стані, що є товаром. 

Оцінка обов’язку щодо подання декларації

У чинному правовому полі можливі два підходи до оцінки обов’язку щодо подання декларації про відходи.

Перший підхід базується на буквальному застосуванні Порядку №556. У цьому випадку металобрухт розглядається як відходи, і при перевищенні порогового обсягу 50 тонн виникає обов’язок подання декларації.

Другий підхід ґрунтується на системному тлумаченні законодавства з урахуванням спеціального регулювання. Відповідно до нього металобрухт слід розглядати як вторинну сировину, що регулюється Законом про металобрухт, а не як відходи у класичному розумінні. За такого підходу підстав для подання декларації немає.

На думку консультанта більш обґрунтованим виглядає саме другий підхід. Водночас відсутність офіційних роз’яснень контролюючих органів не дозволяє вважати його повністю безпечним з точки зору правозастосовної практики.

Практичні аспекти та ризики

В умовах відсутності єдиного підходу підприємство має самостійно визначити модель поведінки.

Неподання декларації може бути обґрунтоване спеціальним статусом металобрухту як вторинної сировини, однак така позиція потенційно може бути оскаржена контролюючими органами.

Подання декларації, у свою чергу, не створює податкових наслідків, але дозволяє мінімізувати ризики притягнення до відповідальності за неподання звітності.

Окремо слід зазначити, що найбільш виваженим підходом у ситуації нормативної невизначеності є отримання офіційного роз’яснення від уповноваженого органу у сфері управління відходами, що дозволить сформувати індивідуальну позицію, захищену у разі перевірки.

Висновок

Норми чинного законодавства не дають однозначної відповіді щодо необхідності подання декларації про відходи у разі утворення металобрухту. Формально він може бути віднесений до відходів, однак з урахуванням спеціального правового регулювання та економічної сутності фактично виступає як вторинна сировина.

Неузгодженість між Законом України про управління відходами та Законом про металобрухт, а також відсутність змін, передбачених перехідними положеннями, призвели до існування правової колізії.

У таких умовах рішення щодо подання декларації має прийматися з урахуванням обраної моделі управління ризиками: або з опорою на системне тлумачення законодавства, або з пріоритетом комплаєнсу та мінімізації потенційних претензій контролюючих органів.