Перерахування зарплати працівника на картку іншої особи

Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП).

Частиною 5 ст. 24 Закону про оплату праці передбачено, що за особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за кошти роботодавця. Тим паче, що з 1 січня 2021 працівник, а не роботодавець вирішує на який рахунок і в якому банку він хоче обслуговуватися та отримувати зарплату. Про це ми писали тут.

З приводу цього питання існує два аргументи “за” і “проти”. Розглянемо обидва.

Аргументи “за” виплату зарплати працівника на картку іншої особи

Роботодавцю забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 25 Закону про оплату).

Тож, як бачимо, заборони в законодавстві щодо перерахунку власної зарплати працівника за його згодою на будь-який рахунок іншої особи немає.

Таким чином, роботодавець може перераховувати заробітну плату працівника на вказані в заяві (на ім’я директора) банківські реквізити і не обмежувати його в цьому виборі та за наявності нотаріально завіреного доручення.

Таке доручення оформляється на фізичну особу, якій доручається отримувати заробітну плату (ч. 1 ст. 1007 ЦКУ). Складається вона в довільній формі із зазначенням змісту, на кшталт, що довіреній особі (ПІБ) доручається отримувати заробітну плату довірителя (ПІБ) двічі на місяць, яку довірена особа має передати у встановлені строки (вказати які) (ч. 1 ст. 1003 ЦКУ та п. 3 ч. 1 ст. 1006 ЦКУ).

Тож, якщо скористатися запропонованим варіантом, з виплатою іншій людині, то:

• заява повинна бути для того, щоб бухгалтер знав, куди перераховувати кошти;
• нотаріальне доручення – як підтвердження правомірності дій роботодавця при перевірці правильності перерахування коштів. 

Згідно з п. 1 ст. 237 ЦКУ представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Також, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦКУ).

Тож, особа, яка отримуватиме зарплату за працівника у його роботодавця, діятиме як представник працівника і реалізуватиме його право на оплату праці, а не свої якісь інтереси. Тому вважатиметься, що роботодавець виконав своє зобов’язання перед працівникам щодо виплати йому зарплати, незважаючи на те, що її отримала довірена (представник) особа.

Аргумент “проти” виплати зарплати працівника на картку іншої особи

Деякі фахівці вважають, що ця позиція несе ризики:

• невизнання податківцями виплати зарплати працівника на рахунок іншої особи – з донарахуванням ПДФО та ВЗ з доходу такої іншої особи, незважаючи на наявність довіреності та заяви – адже наявний сам факт перерахування коштів іншій особі. ЄСВ повторно нараховувати не доведеться, оскільки підприємство не є роботодавцем щодо іншої особи;
• невизначеність у питанні, який РНОКПП вказувати для виплаченого доходу у графі 3 додатку 4ДФ об'єднаної звітності – працівника чи фактичного отримувача, чий РНОКПП буде вказаний у виписці банку.
• невизнання інспектором з праці факту виплати зарплати – адже приписи ст. 21 КЗпП та ст. 24 Закону про оплату праці де-факто не виконані – адже зарплата самому працівнику не виплачувалася.

Також, згідно ч. 2 ст. 238 ЦКУ представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. А в ст. 21 КЗпП та в ст. 24 Закону про оплату прац написано, що зарплату має отримати саме працівник.

Також, якщо припустити, що працівник може надавати розпорядження про перерахування зарплати іншим особам, це можна поширити і на випадки, коли працівник пише заяву про перерахування його зарплати на користь юридичних осіб – банків, торговців, комунальних служб і т.д. Це неприйнятна практика, тому що роботодавець не зобов'язаний виконувати розпорядження працівників про оплату їх особистих потреб, він має обов'язок тільки щодо виплати зарплати працівнику у повній сумі.

Норма ч. 1 ст. 25 Закону про оплату прац говорить про те, що роботодавець не має права примушувати працівника витрачати заробітну плату за певними напрямками. Роботодавець зобов'язаний виплатити зарплату працівникам вчасно, у встановлені строки – згідно зі ст. 24 Закону про оплату праці, і більше не чинити жодних перешкод у використанні отриманих коштів.